Звідки наші корені, з якого ми роду?. Офіційна сторінка Олега Тягнибока

Звідки наші корені, з якого ми роду?

ВО "Свобода"

Уся історія українського народу - історія вільнолюбства і боротьби, сплетена з життєписів і доль найсильніших і найсамовідданіших українців. З глибини  минулих літ прадіди передавали нащадкам  з кров'ю той особливий український дух, який нічим не можна знищити ані скорити. Тому відповіді на найскладніші запитання - хто ми, звідки наші корені і чого прагнемо понад усе на світі - маємо  шукати в долях близьких людей і в літописах  свого роду.  На прохання читачів ми  підготували розповідь про рідних людей голови Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олега Тягнибока. Сподіваємося, зібрані нами  миттєвості з людських доль допоможуть нашим читачам зрозуміти, чому лідер українських націоналістів вибрав у своєму житті саме таку дорогу. До того ж, нам не хотілося б наслідувати приклад деяких українських політиків, які ретельно приховують свої родоводи.

Дідусь Олега Тягнибока - український священик 

Артемій Цегельський

. Репресований 1946 року, коли відмовився перейти на московське православ'я. Заарештувавши отця Артемія, енкаведисти забрали і його дружину - красуню пані Марту, яку  по-звірячому били, вимагаючи зізнання. Якоїсь миті молода жінка, коли її лякали, що більше не побачить дітей, хотіла викинутися з вікна...  Їх вивезли на Сибір нарізно - отця Артемія одним товарняком, Марту з трьома дітьми - Андрієм, Лесею і Богданкою (мамою Олега Тягнибока) - іншим. Через роки Артемій знайшов сім'ю у селищі Червоний Яр. 1955 року родина Цегельських без документів на баржі рікою Об перебралася до Томська. Довший час Артемій Цегельський, маючи дві освіти -священика і музиканта (закінчив Львівську консерваторію по класичній і церковній музиці), працював з сокирою у тайзі. Його забирали на тиждень, привозили на один день - неділю. Але потім  знайшов роботу в Томській філармонії і завдяки цьому сім'я не померла з голоду.  Додому повернулися через 7 років. З розповідей рідних, дідусь Артемій був страдником  з маскою спокою і інтелігентною усмішкою. Це була брила нереалізованих можливостей, залізна воля і самодисципліна. Після повернення до Львова,  крім щоденної Служби Божої,  готував   підпільних семінаристів. Рукописи лекцій ховав у палітурки атеїстичної літератури або шкільних підручників і викладав своїм студентам Історію Церкви, Богослов'я, твори Отців Церкви,  Кілька  разів повністю конфіскували його бібліотеку.  Але завжди з нього променилася посмішка, сонце.

Прадід Олега Тягнибока по маминій лінії

Льонгин Цегельський 

увійшов у бурхливу українську історію XIX століття як політик, дипломат, адвокат, журналіст і видавець. Народився у Кам'янці-Струмиловій (тепер Кам'янка-Бузька на Львівщині). Після закінчення Академічної гімназії вступив на юридичний факультет Львівського університету. Брав активну участь в українському студентському  русі, зокрема в організації  з'їзду українських студентів. Один з ініціаторів студентських виступів у Львівському університеті у 1901 році та селянських страйків у Галичині у 1902 році. Захистив докторську дисертацію з міжнародного права. Редагував журнал "Молода Україна", пізніше - газети: "Діло", "Свобода", "Українське слово". "Літературно-науковий вісник".  Видав брошуру Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Від Української національно-демократичної партії  його обирали депутатом до австрійської Державної Ради, пізніше - послом (депутатом)  до Галицького сейму.

22 січня 1919 Льонгина Цегельського призначили заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки. Того ж дня йому надали честь  зачитати  Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам'ятника Богданові Хмельницькому в Києві. Про 22 січня 1919 року Льонгин Цегельський написав пророчі слова: "Це така дата, що її виучувати  будуть напам'ять українські діти грядущих поколінь побіч таких дат, як дата Хрещення Русі, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі".  У 1920 році став  представником  ЗУНР за кордоном.

Двоюрідний брат діда Олега Тягнибока, Артемія Цегельського - мученик за віру отець

Роман Лиско

  - народився 14 серпня 1914 року у м. Городку на Львівщині у священичій родині. Навчався у Львівській Богословській Академії. Однокурсники згадують, що Роман Лиско був улюбленцем ректора Йосифа Сліпого. Він друкував статті  у церковно-суспільному часописі "Нива", мав неабиякий поетичний хист, а понад усе любив працювати з людьми, особливо з молоддю. Під час канікул на парафії свого батька  керував хором, виголошував лекції, організовував аматорські вистави. Радянська влада ніяк не могла примусити  о. Романа перейти на московське  православ'я.  Йому погрожували,  врешті заборонили правити в церкві. Тоді український священик починає відправляти підпільно у селах Галичини і потай приходить зі Святими Тайнами до віруючих.  9 вересня 1949 року його  заарештувло НКВД і вкинуло до тюрми на вул. Лонцького у Львові.  Під час обшуку в церкві, де служив о. Роман, солдати НКВД знайшли релігійну літературу, яка, на їх думку, мала націоналістичний характер, а також закопану поблизу церкви сотню патронів.

Поширювались чутки, що 33-річний отець Роман  збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повний  голос псалми. Потім його живцем замурували в стіні. На останній картці, отриманій з передачею, о. Роман написав рідним: "Дякую. Цілую".  Уже через роки прийшло повідомлення, що "По делу Лиско, Романа Владимировича, умершого 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование и дело Лиско Р. В. 26 октября 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом, Лиско считается реабилитованным".  У отця Романа було троє дітей і, за переказами, міцне здоров'я.  Його беатифіковано  (занесено до мучеників церкви ) -  27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії.

Ще один двоюрідний брат Артемія Цегельського - мученик за віру отець

Микола Цегельський

  - народився 17 грудня 1896 року у селі Струсові на Тернопільщині. Закінчив теологічний факультет Львівського університету. Висвятив його священика митрополит Андрей Шептицький.  Був парохом с. Сорока Грималівського деканату, дбав про духовність та добробут парафіян. Після війни почалися масові репресії. 28 жовтня 1946 р. українського отця заарештували.  Їдучи через село, він рукою благословляв селян, що вийшли на дорогу попрощатися із довголітнім парохом.

На допити Миколу Цегельського забирали по кільканадцять разів на добу, не тільки вдень, але і вночі. Уже перед закінченням слідства викликали дружину і запропонували  побачення  в обмін на те, що переконає отця  підписати перехід до російської церкви.  Радо  пішла, та під час зустрічі вони з чоловіком дійшли згоди,  що отець  нестиме свій хрест до кінця.  Військовий трибунал МВС Тернопільської області засудив Миколу Цегельського  на 10 років ув'язнення. Отця вивезли у Мордовські табори, а в Україні залишилися  дружина і четверо дітей. Жив у таборі суворого режиму с. Явас (станція Потьма).  Помер у травні 1951 року,  похований на цвинтарі ст. Потьма.

Отця Миколу Цегельського беатифіковано (занесено до мучеників церкви) 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії.

Лікар-хірург

Петро Скобельський

. Рідний брат  бабусі Олега Тягнибока Марти Цегельської. Народився 1914 року в м.Золочеві на Львівщині у родині судді. Мама - Ганна Бачинська - рано залишилася вдовою і виховала троє дітей. Найстарший Петро, здібний і розважний, був її опорою. У 1939 році закінчив медичний факультет Львівського університету і був скерований на роботу лікаря-хірурга  в окружну лікарню Золочева. Міг зробити блискучу кар'єру, але вибрав інший шлях - пішов в УПА. Останню вісточку від нього сестра, Марта Цегельська, отримала з-під Олеська, де стояв військовий госпіталь.  Петро писав їй:  "Щодня стою на горі Маркіяна Шашкевича і дивлюся на Золочів".  Що з ним сталося потім - рідні довідалися тільки у роки незалежності, коли можна було поновити пошук. Навесні 1945 року лікар Петро залишився в криївці, щоби виходжувати важкопораненого 23-річного упівця. Розумів, що прирікає себе на вірну смерть - решта бійців відступили. Так і сталося - знайшовся зрадник, який виказав криївку з пораненим і його лікарем.  Обох убитих, розповідають люди, привезли під церкву на возі з соломою - напівоголених, з простреленими грудьми.  І залишили на ніч, аби селяни впізнавали, своїх рідних. Опісля, за упівськими переказами, зрадників, які видали криївку, повісили на осиці. Могила ж невідомого лікаря та повстанця ніколи не забували - за нею десятиліттями таємно доглядав один з мешканців села Словіти...

Батько Олега Тягнибока - спортивний лікар і майстер спорту

Ярослав Тягнибок 

- був призером Універсіади в Італії, чемпіоном України з метання диску, переможцем і призером численних турнірів. Він створив  свою власну методику лікування та реабілітації спортивних травм і захворювань хребта, яку успішно застосовував на практиці.

Народився Ярослав Тягнибок у селищі Новий Яричів на Львівщині 9 травня 1940 року.  Після закінчення Львівського інституту фізичної культури викладав фізичне виховання у Львівському медичному інституті. Закінчивши  медінститут, працював у Львівській спортивній школі-інтернаті  олімпійського резерву. Загинув трагічно у 1984 році.

Завдяки співпраці з відомими тренерами Ярослав Тягнибок вивів у великий спорт багатьох спортсменів. Написав десятки наукових праць. Рішенням вченої ради  Київського медичного інституту  ім. А. Богомольця  у 1980 році йому присвоєно  науковий ступінь кандидата медичних наук. У Львові понині щороку проводять Всеукраїнський легкоатлетичний турнір пам'яті Ярослава Тягнибока. Повертаючись подумки у своє дитинство, Олег Тягнибок каже,  що дістав від батька у спадок його наполегливість і відданість справі. Шкодує, що батько завжди був дуже зайнятою людиною, і вони з ним спілкувалися набагато рідше, аніж їм обом хотілося того.

Мама Олега Тягнибока -

Богдана Артемівна Тягнибок

  - чотирирічною разом з батьками її виселено  на Сибір, як казали в Галичині - "на медведі". Сім'я українського священика Артемія Цегельського, який відмовився перейти на російське православ'я, 7 років не мала права повернутися додому.  "Коли спершу тата, а потім і маму забрали до тюрми, - згадує Богдана Тягнибок,- пильнувати нас, малих, приїхала бабуся з Золочева.  Але і з бабусею ми жили у своїй квартирі недовго. Через півроку уночі приїхала машина, чорний ворон. "Старуха, давай собірайся".  Дві години на збори. Бідна бабуся не знала, чи їсти збирати, чи дітей одягати. Банку молока, що її налила дітям на дорогу, солдат копнув ногою - воно розлилося у нас на очах".  На Сибір їхали уже разом з мамою - кілька тижнів у товарняках. Рятувалися шматком шоколаду, з якого бабуся готувала гаряче какао - на станціях мама бігала по воду.  Пам'ятає зимовий холод в тайзі -  до школи доводилося ходити у валянках, закутавшись у вовняну хустку. Найбільший "смаколик" того часу  - "тортик" з кавальчика чорного глевкого хліба, намащений тонким шаром маргарину, злегка посипаний цукром. Розповідає, що у Сибіру не впізнала власного батька, якого щойно перевели з тюрми на поселення, - настільки він був змучений і виснажений.

Додому родина повернулася, коли настала  "відлига" і почалася реабілітація. Про маму Олег Тягнибок каже, що дуже шанує її за те, що вона є сучасна, і що з нею завжди  можна поговорити, як з подругою.  Сама Богдана Артемівна, попри пережите, вважає себе  щасливою людиною. "У мене двоє прекрасних синів, четверо онуків. Що ще потрібно людині?

Роман Іванович Крип'якевич

. Чоловік Лесі Цегельської-Крип'якевич - рідної сестри мами Олега Тягнибока. Роман Крип'якевич був молодшим сином історика України Івана Крип'якевича. Він народився 26 жовтня 1925 року у Львові. Закінчив Академічну гімназію, згодом - з червоним дипломом Львівську Політехніку. Після роботи на Миколаївському заводі починає працювати в Академії наук, досліджує водень у металах. Це стає темою його монографії. Публікує статті в наукових журналах, захищає кандидатську дисертацію.

60-ті роки - в колі " інакомислячих" і дисидентів. Читає, друкує, поширює антирадянську літературу. Арешт. Обшук. Принизивши, звільняють з роботи в АН за місяць до захисту докторської дисертації. Працює на різних роботах, освоюючи нові спеціальності. Згодом  Михайло Осадчий поступився йому місцем праці - у кочегарці. У котельні Роман почувається вільним, започатковує Рух між кочегарами, входить у Велику Раду Руху. Бере участь в перших організаційних з'їздах. Виділяється знанням іноземних мов, інтелігентністю та суспільною активністю - його висувають на посаду першого віце-консула Австрії в Україні.

Вродженою харизмою Романа було служіння. Віддавав весь свій час, увагу, працю для того, хто в цей момент зателефонував чи прийшов, чи десь чекає. Засідав у "Львівській Бесіді", НТШ, в товаристві "Холмщина", в Комісії з перейменування вулиць. Викладав етикет і риторику в Духовній семінарії та ЛБА.  Довгими ночами розмовляв зі своїм паралізованим братом, а зранку ішов на роботу. Не пам'ятав образ, не тримав ні на кого зла. Помер у Великодній ранок 1999 року.

Ольга Тягнибок (Демчишин) 

- дружина Олега Тягнибока і мама трьох його дітей - доньок Яринки та Даринки і сина Гордія. За фахом лікар-епідеміолог. Народилася у місті Ходорові Жидачівського району, що на Львівщині, у родині інженерів.  Патріотизм і любов до рідної землі завше жили і в її родині. Дідусь Олі - Лев Демчишин - був директором сільської школи на Рогатинщині. У часи радянської окупації чим міг допомагав українським партизанам. За родинними переказами, іноді упівці пізно вночі приходили на пораду до його школи. За ті зв'язки, хоча вони й не були доведені, сім'ю вивезли до Сибіру. Батько Олі тільки відслуживши у війську  повернувся в Україну. "У моїй сім'ї,- розповідає Оля, - дотримувалися одвічних  українських традицій.  Пам'ятаю, як малими ми ходили святити паски - ховаючи їх у звичайних  торбинах, бо ж не дозволяли. І як щонеділі приходили  на таємну Службу Божу до рідного маминого брата, - українського священика. Тож коли вже після закінчення медінституту я увійшла в Олегову родину - була здивована, що у когось подібні традиції.  Не треба було звикати ані перевчатися". Усе найдорожче, узяте в своїй рідній сім'ї, Оля передає трьом своїм дітям.  Над їхніми ліжечками ніколи не висіли Міккі-Мауси, а завше висіли портрети Степана Бандери,  Івана Франка, Тараса Шевченка. А ще вона передає дітям любов до української пісні, котра, як дорогоцінний скарб,  дісталася їй у спадок від  бабусі...

Діти Олега Тягнибока. Донька

Яринка

. Їй 16 років. Закінчує школу - випускний клас. Паралельно навчається у музичній школі по класу фортепіано. Увесь вільний час віддає вивченню історії, української мови і літератури - мріє вступити на українську філологію. Дуже любить готувати. Залюбки переписує рецепти своєї  бабусі - Богдани Артемівни.

Даринка

. 13 років. Творча натура - ходить до музичної та художньої школи. Мріє після дев'ятого класу вступити в художнє училище, а в майбутньому стати дизайнером - оформляти інтер'єри. Її хобі - тваринки. Тому в домі живуть собака, рибки, папуги, хом'ячки.

Син 

Гордій

. 11 років. На нинішній день його найбільше захоплення - спорт. Ходить на футбол і грає у водне поло. У майбутньому мріє стати археологом і розшукувати давні міста.

Галина Миць